Рейтинги Порошенка та Тимошенко – однакові.

Якби президентські вибори в Україні проводилися б цими днями, то кандидатом номер один була б Надія Савченко.

Такі дані отримала ТСН у результаті дослідження, проведеного центром Соціс. Про це йдеться в сюжеті програми ТСН.Тиждень.

Соціологи опитали близько півтори тисячі респондентів. За Савченко готові проголосувати майже 12% опитаних. Для порівняння, чинного президента Петра Порошенка підтримали б лише 6,4% опитаних українців. Юлію Тимошенко – майже так само – 6,5%. А Юрій Бойко з “Опоблоку” та Андрій Садовий із “Самопомочі” набрали б по 4,8%.

Ерік Еріксон – відомий психолог, чудовий письменник, блискучий теоретик, один із найвпливовіших вчених постфрейдизму. Його фотографії з’являлися на обкладинках таких журналів, як «Newsweek» та «The New York Times Magazine». Книги Еріксона читають, вони продаються багатотисячними тиражами. А праця «Істина Махатми Ганді: про походження войовничого ненасильства» («Gandhi ‘s Truth: On the Origin of Militant Nonviolence») 1969 року навіть отримала Пулітцерівську премію та була нагороджена Національною книжковою премією США.

В таких неймовірних досягненнях немає нічого дивного, адже яскрава особистість заслуговує на яскраве життя. Як Еріку Еріксону все це вдалося? Проаналізуємо життєвий шлях та професійну діяльність вченого разом, адже доля цього психолога є доволі цікавою.

Біографічний екскурс

Народився Ерік Еріксон 15 червня 1902 року в німецькому Франкфурті-на-Майні. Він є позашлюбним сином Карли Абрахамс, жінки єврейського походження, яка вже вагітною переїхала з Данії в Німеччину. Карла офіційно вийшла заміж за Вальдемара Ісидора Саломонсена, тому Ерік спочатку був записаний як Ерік Саломонсен. Пізніше чоловіком жінки став педіатр Теодор Хомбургер, і в 1909 р. прізвище дитини змінили на Хомбургер. Через два роки вітчим усиновив Еріка, а інформація про справжнього біологічного батька від хлопця приховувалася.
В сім’ї Хомбургерів строго дотримувалися єврейських ритуалів – відвідували синагоги по п’ятницях і суботах, діти, крім звичайної, отримували й єврейську освіту. Через «неєврейську» зовнішність – хлопчик був високим блакитнооким блондином – Еріка дражнили у школі. Згодом у дитини закралася підозра, що його батько насправді не був євреєм.
Незважаючи на данське походження, психолог вважав себе німцем. Проте згодом став справжнім американцем – після одруження з канадською художницею та танцівницею Джоан Серсон Ерік у 1933 р. емігрував до США, прийняв християнство та американське громадянство. А наприкінці 1930-х рр. Ерік Хомбургер змінив своє прізвище на Еріксон, зберігши Хомбургер в якості другого імені. Сам психолог жартував, що врешті «усиновив сам себе», оскільки Еріксон дослівно означає «син Еріка».
До 18 років Еріксон здобував освіту в класичній гімназії, де, варто зазначити, відмінником не був. Вітчим Еріка переконував його вивчати медицину, та після закінчення гімназії майбутній психолог відправився у мандрівку Європою, щоб «знайти себе». Напевно, ця подорож мала важливий вплив на формування особистості хлопця. Повернувшись через рік, Ерік почав навчання у художній школі: спочатку опановував живопис у Мюнхені, а згодом – у Флоренції. Творче життя художника дало Еріку внутрішню свободу та час для самопізнання.
В 1927 році друг дитинства запросив Еріксона до Відня, щоб малювати дітей в експериментальній школі. Тоді той не цікавився психоаналізом та й не мав найменшого уявлення, що він собою являє, проте знайомство з Анною Фрейд, молодшою донькою Зигмунда Фрейда, змінило плани Еріка на майбутнє.
Збори вчених, які займалися психоаналізом, у 20-ті роки не були офіційними і мали форму неформальних зборів, пікніків. Під час таких зборів Еріксон започатковував вигідні нові знайомства і поступово вивчав психоаналіз. Він зумів поєднати художника з психоаналітиком, і саме це допомогло йому стати оригінальним у кар’єрі. Еріксон почав проходити щоденні психоаналітичні сеанси з Анною в домі її батька.
Ерік завжди наголошував, що з повагою ставиться до вчення Фрейда, проте у своїх дослідженнях він пішов далі, критично оцінив висновки Фрейда та зробив власні, висунув свою концепцію розвитку людини. Еріксон осучаснив психоаналіз, підлаштував його під тогочасні умови.
Також Еріксон пройшов навчання в Асоціації вчителів Монтессорі [Педагогіка Монтессорі — система педагогічного виховання, запропонована в першій половині XX століття італійським педагогом, ученим і мислителем Марією Монтессорі. Полягає вона в індивідуальному підході до кожного малюка, підкреслює і розвиває потенційні здібності дитини, задовольняє індивідуальні потреби. – визначення статті]. Саме під впливом Монтессорі Еріксон зацікавився психологією дітей.
В 1929 році у віденському замку на маскараді Марді Грас Еріксон зустрів Джоан Серсон і з першого погляду закохався. У них виявилися спільні інтереси – Джоан була вчителькою сучасних танців, отримала ступінь бакалавра з педагогіки та магістра соціології, а також займалася психоаналізом. А вже через кілька місяців Ерік та Джоан одружилися.
Еріксон закінчив вивчення психоаналізу в 1933 році та став членом Віденського психоаналітичного товариства. Згодом його сім’я переїхала до США і поселилася в Бостоні, а Еріксон став першим дитячим психоаналітиком у місті. Тут його кар’єра склалася дуже успішно – Ерік викладав у Гарвардському, Єльському та Каліфорнійському університетах, працював у престижній Центральній лікарні Массачусетса, займався приватною практикою. В ті роки Еріксон спілкувався з відомими психологами Генрі Мюрреєм та Куртом Левіним, антропологами Рут Бенедикт та Маргарет Мід.
У 1936 році Еріксон отримав місце в Єльській медичній школі. Потім поїхав у свою першу антропологічну експедицію в Південну Дакоту – спостерігати за дітьми індіанського племені сіу, рівень освіти яких був на дуже низькому рівні. В індіанців Еріксон побачив синдром неврозу, душевного сум’яття, а це пояснюється відсутністю твердого ґрунту під ногами, відірваністю від свого коріння. Індіанці відчували прірву не тільки позаду себе, а й попереду. Вихід Еріксон знайшов у відновленні і підтриманні попередньої системи цінностей.
Такі ж симптоми апатії і втрати своєї особистості він спостерігав у ветеранів Другої світової війни, які пережили сильний емоційний стрес. На основі спостережень Еріксон застосував такий термін, як «криза ідентичності». Його пацієнти потерпали від постійного стану страху, легко засмучувалися. Здавалося, самі ветерани не знають, ким є насправді, тобто вони втратили ідентичність свого его, втратили віру в свою унікальну соціальну роль.
Еріксон ніби поглинав інші культури, легко знаходив спільну мову з різними людьми. І така робота мала великий вплив на формування думок, світогляду самого психолога. Він багато спілкувався і на основі здобутого матеріалу, з першоджерел, розробив власну теорію розвитку здорової особистості.
В 1939 році сім’я Еріксона переїхала в Каліфорнію і прожила в Сан-Франциско 10 років, а Ерік продовжив працювати з дітьми.
У 1950 році Еріксона запідозрили у симпатіях до комуністів, і через політичні причини він вирішив звільнитися з університету Берклі. Цього ж року, коли Еріксону вже було 48 років, з’явилася його перша книжка «Дитинство та суспільство», де автор виклав свою концепцію особистості, життєвого циклу. Тут Еріксон підкреслює значення юності та інших періодів у житті людини і вводить поняття психобіографії.
Прихід до влади в Європі Гітлера глибоко вразив Еріка, тому що він завжди вважав Німеччину своєю батьківщиною. А тепер деякі з його друзів перетворились у нацистів, вбивали інших спільних друзів, які мали таке ж єврейське походження, що й Ерік… Під час подорожі на кораблі в Америку Еріксон проаналізував, чому молодь Німеччини потяглася за Гітлером. Свої роздуми Еріксон виклав у книзі «Дитинство і суспільство» в окремому розділі про Гітлера.
Ця книга перекладалася на десятки мов і досі використовується як підручник із курсу психології. Після неї почали видаватися нові й нові праці.
В 1951 році Еріксон переїхав у Стокбрідж (Массачусетс), щоб у приватній клініці Центр Остіна Рігса провести нову програму навчання і виховання дітей із фізичними та психічними вадами. Еріксон також вивчив біографію Мартіна Лютера та в 1958 році написав книжку «Лютер у молодості» («Young Man Luther»). Тут поєднано психоаналіз, біографічні, історичні дослідження. Ця книга викликала неабиякий інтерес, а також стала основою для п’єси на Бродвеї.
Загалом Еріксон першим розробив таке поняття, як психобіографія, почав оцінювати діяльність особистості через призму її життєвого шляху. Ерік ніби проклав місток між історією хвороби й історією життя.
Еріксон пояснював, що його цікавила біографія «великих людей», адже всі «великі» не просто творчі, сильні й енергійні. В їх душі відбувається постійна боротьба, їх турбують тривоги, і саме такі люди наполегливо добиваються вирішення своїх проблем. Вони чітко розуміють власне призначення та несуть особливу відповідальність за певну частину людства. Наприклад, Еріксон вважав: ми повинні захоплюватися Лютером, бо він намагався підняти свої проблеми до рівня всезагальних і вирішити для всіх людей ту проблему, яку не міг вирішити для себе. А Ганді, на думку психолога, хотів свободи для людей, ним керувала любов до істини.
Також Еріксон досліджував психобіографії Максима Горького, Адольфа Гітлера, Зигмунда Фрейда, Джорджа Бернарда Шоу, Томаса Джефферсона, Вудро Вільсона та ін. Всі ці праці свідчать про його глибоку обізнаність із історією та європейською літературою.
В 1960 році Еріксон став професором у Гарварді. А через два роки він поїхав в Індію, де спілкувався з індусами, що знали особисто Махатма Ганді та по-різному ставилися до його першого мирного протесту в Індії. Особистість Ганді дуже зацікавила Еріксона, тому він і почав грандіозну роботу над книжкою про цього революціонера. Вже в 1969 році її опублікував, і праця мала неабиякий успіх – була нагородженою Національною книжковою премією США і Пулітцерівською премією.
В 1975 році Еріксон повернувся з дружиною в Сан-Франциско з Гарварда. До самої смерті в 1994 році Еріксон досліджував останню стадію в своєму поділі життєвого циклу – старість. У 1980-х Ерік зробив висновок, що роль старших людей із часом змінилася, тривалість життя збільшилася, стало більше здорових і активних людей похилого віку.

Епігенетична модель Еріксона
Найбільший внесок Еріксона в теорію особистості – поділ людського життя на вісім стадій. За його моделлю, наше життя складається з восьми стадій, які охоплюють весь життєвий шлях – від народження до старості. Цим Ерік відрізняється від Фрейда, адже останній вважав, що розвиток «Я» охоплює тільки дитячі роки, а Еріксон довів, що індивідуум розвивається протягом усього життєвого шляху. Характер людини, хоч і формується в дитинстві, але ж не раз і назавжди! На кожному етапі життя він може змінюватися.
А ще Еріксон сказав: «Кожна доросла людина колись була дитиною. Вона ніколи не стане нею знову. Але і ніколи не втратить того, що набула колись».
Наш розвиток залежить від того, чи готові ми спілкуватися, взаємодіяти з іншими людьми, чи готові ми самі до цього розвитку. Тому кожний етап може мати як позитивний, так і негативний результат. Стадії розвитку особистості мають свій сталий порядок, і кожна наступна стадія продовжує попередню.
Всі наші життєві віхи закінчується певною психологічною кризою, яку потрібно переступити, вирішити, щоб успішно перейти до наступної стадії. Еріксон був впевнений, що життя людини можна зрозуміти, тільки дослідивши, як вона бореться зі своїми проблемами. Він стверджував, що кожен внутрішній конфлікт – своєрідний виклик долі, який людина повинна прийняти. Кризи є особливими моментами в житті людини: це моменти вибору між прогресом і регресом, інтеграцією та відставанням. Вони допомагають людині розвиватися, йти вперед, зростати, тому нам треба брати максимум сил, позитивних якостей та можливостей від кожної стадії.
Проте, за Еріксоном, кризи не обов’язково минають драматично, часто людина лише через певний час розуміє, що вже перейшла переломний етап свого життя. А коли починається наступна стадія, ми відкриті для всього нового, в нас ніби з’являється друге дихання.
Також на кожному етапі поєднуються дві крайнощі, два полюси, а наше завдання – знайти золоту середину, прагнути балансу. Наприклад, довіра. Ми повинні вміти відрізняти ситуації, коли ми можемо довіряти, а коли треба поводитися більш обережно. А безмежна працьовитість призводить до завищеної оцінки своїх можливостей… Тому тільки гармонійне поєднання двох полюсів формує здорову особистість. Пам’ятайте, що кожна стадія має свої плюси та мінуси. І невдачі на певній стадії життя можуть перекриватися успіхами на стадії наступній!
Свою модель людського розвитку Еріксон назвав епігенетичною [Епігенетична модель (epigenetic model) – перша психологічна теорія, що поділяє людське життя на вісім стадій і детально описує весь цикл нашого життя – дитинство, зрілість, старість – визначення статті]. Отже, Еріксон поділив життя людини на вісім стадій. Цю концепцію він звів в одну таблицю, над якою працював протягом 20 років! Опубліковував психолог її тричі – в 1959, 1963 та 1968 роках.
Еріксон досить ґрунтовно, з психологічної точки зору, досліджує кожен етап:
Перша стадія. Дитинка ще абсолютно беззахисна і залежить від фізичної турботи. Тобто це немовля, яке потребує постійної уваги.
Друга стадія. Період швидкого фізичного й розумового розвитку дитини; малеча починає ходити, брати речі в руки, ефективно спілкуватися. Дитина стає більш автономною і намагається контролювати не тільки себе, а й частину зовнішнього світу. На цьому етапі проявляються відчуття сорому і сумніву.
Третя стадія. Дитина у віці 4-5 років стає більш зацікавленою, рухливою, збагачується мова й уява, є готовність відкривати щось нове, навчатися. Головне заняття цього періоду – гра. А улюблене запитання – «Чому?» Також малюк вчиться ставити собі певні обмеження, рамки.
Четверта стадія. Дитині від 6 до 11 років, це період початкової школи. Тоді потрапляють за межі сім’ї, починається шкільне і культурне життя. Гра змінюється відповідальністю, в цей період треба розвивати свої навики та вміння.
П’ята стадія. Закінчується період дитинства, починається підлітковий етап. Людина об’єднує весь свій попередній життєвий досвід. Головне запитання цього етапу – «Хто я?». Виникає нове відчуття ідентичності его, людина часто почувається самотньою. Підлітковий вік є надзвичайно важливим у формуванні особистості. Треба чітко усвідомити, ким ти є, де ти є і куди рухаєшся.
Шоста стадія. Час завоювання незалежності від батьків та школи, потреба власного простору. Людина, усвідомивши свою індивідуальність, формує близькі відносини з іншими людьми. Тоді важливо, щоб людина досягла близькості в подружньому житті, у дружбі. Це період відчуття зрілої відповідальності, а також по-новому розвивається таке відчуття, як любов. За Еріксоном, любов – це найпотужніша сила в людині.
Сьома стадія. Людина піклується про своїх дітей, навчає їх. Турбота – основна ознака цього періоду.
Восьма стадія. Завершальний етап характеризується об’єднанням усього життєвого досвіду. Часто люди в старості впадають у відчай, роздумуючи «що було б, якби…», а також бояться смерті. Важливо підійти до цього етапу з правильним і адекватним ставленням до своїх уже прожитих років, досягнень та поразок, щоб у старості душу не огорнула пелена страшної недуги – відчаю.
Таблиця стадій людського життя входить в усі навчальні посібники з вікової психології. [Вікова психологія — психологічна наука, що вивчає особливості психічного та особистісного розвитку людини на різних етапах її життя. – визначення статті]
На кожній стадії важливу роль відіграють віра, надія, довіра. Психолог попереджав, що запитання «Хто я?» може виникнути на будь-якому етапі життя. Тому треба бути готовим боротися за свою індивідуальність, за обраний шлях. Найважливіше в житті кожної людини – це віра в те, що «я той, ким я сам хочу бути».

Психотерапевт із душею художника
Багато психологів після Фрейда намагалися дослідити психоаналіз. Одним із найвідоміших его-психологів став Ерік Еріксон. Він успішно ввів вчення Фрейда у нову епоху, проте відійшов від класичного психоаналізу.
Найважливіше значення для нього мали «Я» людини, її здібності, а також фобії, депресії, страхи, вплив соціальних факторів. Йому вдалося вийти за рамки психоаналізу Фрейда, що бачив джерелом усього сексуальне бажання. Еріксон досліджував взаємовідносини у сім’ї, умови, в яких у людини формується его. Він доводив, що в розвитку особистості соціальні відносини відіграють одну з найважливіших ролей на кожній стадії нашого розвитку.
Погляд Еріксона на етапи людського життя, формування особистості є новим, оригінальним. Вчений позитивно дивився на людство і вірив, що кожен із нас здатний лікувати свої психічні травми. Теорії Еріксона ніби омолодили психоаналіз.
Також науковець довів, що лікар-психолог повинен аналізувати не тільки дитячі травми і проблеми пацієнта, а й розглядати конфлікти вже зрілого віку. Це знімає певну частину відповідальності, яка переноситься з батьків на індивіда та суспільство.
Саме через освіту і душу художника Еріксон не був звичайним психоаналітиком, він по-новому вивчав, досліджував. Наприклад, коли Ерік працював із дітьми, то завжди намагався прослідкувати за їхньою поведінкою вдома, в оточенні сім’ї.
Переселення психолога в Південну Дакоту для збору матеріалу про індіанців свідчить, що Еріксон дуже переймався досліджуваними проблемами, прагнув близько торкнутися чужого побуту й культури.
Ерік Еріксон вважав: справжній психолог ніколи не нав’язуватиме своєї думки, свого досвіду пацієнту. Навпаки, побачить потенціал розвитку людини і просто підштовхне її в правильному напрямку. Ерік у професійній діяльності підтримував всім відоме правило: стався до інших так, як би ти хотів, щоб ставилися до тебе. «Людина чомусь прийшла саме до мене, а не до когось іншого. Після прийому вона більше ніколи не буде такою ж, як була до цього часу… І я також». Тобто психотерапевт розвивається, змінюється разом зі своїм пацієнтом, підлаштовується під нього. І це вже щось якісно вище, ніж звичайні відносини «лікар – хворий».
Хоча досягнення Еріксона у сфері психології отримали широке міжнародне визнання, та не всі його висновки були сприйняті. Наприклад, зараз доводять, що способи Еріксона призначалися для лікування тільки хворих пацієнтів, а для здорової людини його методика не завжди мала позитивні результати.
Також Еріксона часто критикують за вміння красиво та віртуозно грати словами, проте його виклад є не завжди зрозумілим та логічним. Ерік частіше заплутує читача, ніж щось пояснює. А психолог Дональд Хамачек навіть звинувачував Еріксона у тому, що його висновки є надто суб’єктивними. Свої наукові роботи Ерік не розбавляв нічим зайвим, не спрощував. Один рецензент писав, що твори Еріксона треба читати, виділяти в них для себе щось головне, роздумувати й знову перечитувати… А це ж, навпаки, є ознакою роботи найвищої якості!
Висновки психолога до цього часу є сучасними та цінними. Його внесок дав поштовх для нових досліджень. Саме Еріксон збагатив психологічний словник такими широковживаними сьогодні термінами, як «ідентичність» [Ідентичність (identity) – це внутрішня безперервність, цілісність і тотожність людини самій собі. Володіння ідентичністю Еріксон вважав відчуттям і усвідомленням себе незмінним незалежно від змін ситуації й ролі; переживання свого минулого, теперішнього і майбутнього. – визначення статті], «криза ідентичності» [У психіатрії – стан психічних хворих, які втратили уявлення про самих себе і послідовності подій свого життя. Проте Ерік Еріксон переніс це визначення в психологію розвитку і показав, що криза ідентичності є нормальним явищем розвитку людини. У період юності кожна людина переживає таку кризу, пов’язану з необхідністю самовизначення, у вигляді соціальних і особистісних виборів та ідентифікацій. – визначення статті], «життєвий цикл» та інші.
Помер Ерік Еріксон в травні 1994 року у віці 91 року. Як бачимо, прожив він довге, насичене і плідне життя. Його друзі та знайомі згадують, що Ерік у колі друзів поводився вільно й відкрито, проте сам був скромним та шумних компаній уникав. Він бажав слави тільки своїм книгам, а сам хотів залишатися в тіні.

Сучасні студенти вчаться за книжками Еріксона, а його вісім стадій життєвого циклу описуються в кожному підручнику з психоаналізу. Безсумнівно, праці Еріка залишаються надзвичайно популярними і зараз його знають та читають у США, напевно, більше, ніж будь-якого іншого психоаналітика.
З висновків Еріксона можна виділити найголовніше правило в житті: треба знайти себе, сформувати своє «Я». І сам психолог це «Я» мав, він знайшов свій унікальний шлях, зробив власний внесок в історію психології, адже його вчення є такими важливими для людства і сьогодні.

Автор: Соломія Чир

Як впливає академічна музика на свідомість людей та чи варто її взагалі слухати, – питання не з найлегших. Журнал “Експеримент” спробує дати на них відповіді.
Класична музика та її означення
“Музика – це стенографія почуттів.” Саме так характеризує настільки, здавалось би, різнобічне поняття Лев Толстой. Кожного дня людину оточує велика кількість звуків. Щоднини чуємо музичний супровід світу: йдучи на роботу, намагаємося не помічати шум мегаполісу, на відпочинку вловлюємо музику природи – шум вітру, припливи й відпливи моря, щебетання птахів. Ця стаття розповість про один із найбільш важливих видів музичного мистецтва – класичну музику.
У широкому значенні це сполучення слів часто вживається поряд із академічною музикою. Приміром, ви навідаєтеся у філармонію чи оперний театр на концерт класики. Якщо на ньому звучатимуть твори віденських класиків – Гайдна, Моцарта, Бетовена (саме “Бетовена”, літера “х” випускається, якщо керуватися вимовою німецького оригіналу , ХVІІІ – поч. ХІХ ст.), – тоді й справді цей захід матиме таку назву. Та коли твори епохи романтизму (ХІХ ст.) поєднуватимуться з сучасними модерновими творами (ХХ-ХХІ ст.), а на закуску лунатиме барокова меса (ХVII-ХVІІІ ст.), можете стверджувати, що відвідали концерт академічної музики. Саме вона спонукає суспільство до духовного збагачення та всебічного розвитку особистості.
Виникнення музично-психологічного підґрунтя емоцій внаслідок слухання класичної музики
Музика викликає не тільки емоції, проте здатна змінити настрій, викликати переживання, афекти, почуття. Приміром, ви цікавитеся академічними концертами, а чи, може, завітали на них випадково, спонтанно – це не є аж настільки важливим, бо все одно даний фактор не залишиться поза вашою увагою. Адже особлива музика викликає певні емоції.
Відверто кажучи, не завжди вони є позитивними. Прикладом є досить відомий факт: не всю академічну музику варто пропонувати для широкого загалу.
Часто відбуваються концерти, де непідготовленому слухачу через звучання того чи іншого твору некомфортно.
Саме почуття прекрасного і потворного, насолода красою форми та ідеальністю композиції може стати основою емоційного сприйняття тієї чи іншої музики. Емоції перетворюються на зміст музики, її інтонаційний сенс. Саме таким визначенням характеризують поняття “емоції” ряд авторитетних дослідників: Е. Курт [теоретик музики, музичний психолог, автор збірки “Романтична гармонія та її криза в “Трістані і Ізольді””], Б. Асафьєв [музикознавець, композитор, музично-громадський діяч, теоретик музики], Б. Теплов [психолог, засновник школи диференційної психології, автор книги “Здібності і обдарованість”].
Потрібно сказати декілька слів про музичних психологів, теоретиків та істориків музики. Адже це люди, які так чи інакше пов’язані з музичним мистецтвом. Музикознавці-теоретики досліджують теорію (якщо сказати простіше, основні закономірності музики, композиційні засоби та прийоми), гармонію (співвідношення між акордами), поліфонію (техніку написання творів, що зародилася ще в часи бароко), аналізують твори. Історики музики констатують історичний контекст, вивчають життєвий та творчий шлях композиторів, стилі, подають відомості про той чи інший твір. Музичні психологи досліджують, як за допомогою музики можливо впливати на механізми та внутрішні рецептори індивіда.
Отож, невеличкий ліричний відступ – і продовжуємо тему класичної музики. Існують різні варіанти впливу музичного матеріалу на свідомість людини: від посилення та ясності сприйняття (тоді часто відбувається пробудження всіх почуттів, сенсорних систем і екстрасенсорики) до спотворення й затуманення можливостей осягнення реальності, занурення у власні думки, рефлексії [Торопова А. “Музыкальная психология и психология музыкального образования“].
Інакше кажучи, мистецтво загалом та класичну музику зокрема можна вважати феноменом – супутником розвитку психічної функції емоцій людини. Цікаву думку висловлює Г. Лейбніц [Ґотфрід Вільгельм Лейбніц (Ляйбніц)(нім.Gottfried Wilhelm Leibniz);(1646–1716) ‒ відомий німецькийфілософ,математик,мовознавець, фізик. Створив першумеханічну лічильну машину, яка була здатною виконувати додавання, віднімання, множення й ділення. Також винайшов диференціальнейінтегральне числення,заклав основидвійкової системи числення. Зробив вагомий внесок улогікуіфілософію. –http://uk.wikipedia.org/wiki]: “Музика – це несвідоме вправляння душі в арифметиці”. А й справді, музика – це всього-на-всього зафіксована кількість нот, що повторюються на різній висоті у різних груп інструментів чи голосом.
Вплив академічного музичного матеріалу є добре помітним, адже музика може викликати афекти.Серед них – динамічність, що передається її процесуальною стороною у більшому ступені, ніж за допомогою інших видів мистецтва. Музичне переживання афекту індивідом – це особливий терапевтичний засіб, що дозволяє оживити емоційне життя особистості.
Часто може прослідковуватися аналогія афектів і пристрасті. В свою чергу, пристрасть (старослов’янськ. – “страждання”) – це певний стан свідомості, причиною якого є неспроможність сповна контролювати свої емоції.
За словами С. Рубінштейна [Сергій Леонідович Рубінштейн(1889–1960), український і російський радянськийпсихологіфілософ. Його цікавили теоретичні питаннязагальної психології, зокрема її філософські підстави з позиційрефлексології. Видав підручник “Основы общейпсихологии“],“пристрасть – сильне, стійке, довготривале почуття, яке захоплює людину зсередини і володіє нею”. Музика, в свою чергу, часто “заражає” слухачів,причаровуючи їх внутрішньою силою. Про неї хочеться розповідати, виникає бажання ділитися прослуханим із оточенням.
Класична музика викликає почуття – стійкі емоційні відносини людини до явищ діяльності, котрі відображають значення цих явищ у зв’язку з її потребами й мотивами. Бо ж, за словами Жана Поля [Жан Поль (1763-1825) – німецький письменник-сентименталіст, автор ряду літературних творів, серед яких “Гренландські процеси”],”Музика – це поезія повітря”. І без неї ми, мабуть, не змогли би дихати.
Чи впливає класична музика на свідомість людини, яка відвідує академічні концерти?
Уявіть собі ситуацію: ви вперше завітали на концерт академічної музики. Логічним є наступне: маєте підготуватися до тієї чи іншої звукової палітри: чи це буде оркестр, хор, виконання на різного роду інструментах, а чи може, вокал. В кращому випадку попередньо потрібно почитати інформацію про композитора та епоху, в якій він жив та творив.
Інколи такої можливості немає за браком часу чи через банальне небажання. Що робити, якщо квиток куплений і ви налаштувалися на музичний лад? Головне – не панікувати. Уважно прочитати програму до концерту, а чи лібрето (короткий поетичний зміст опери) залежно від виду музичного дійства й спокійно зайняти своє місце.
Отож, опиняєтеся у кріслі, втискаєте себе в нього до непізнаваності – хвилюєтеся. Здавалось би, чому? Адже класична музика проста й легка для сприйняття. Потрібно зауважити: її вплив навіть тоді, ще до початку, вже відчутний. Адже людина змусила себе задуматися, морально підготуватися. З перших акордів ви поволі заспокоюєтеся й поринаєте у світ класичної музики. Якщо ви вирішили відвідати концерт із творів, які раніше чули деінде, комфорт протягом усього концерту забезпечений. Часто можете послухати не відомі вам твори, адже музика епохи бароко, романтизму чи класицизму сприймається більш-менш добре. Проте будьте обережні, коли на афішах побачите “авангардових” композиторів – В. Лютославського, К. Пендерецького, А. Берга, А. Веберна, А. Шенберга, С. Губайдуліну, К. Штокгаузена [сучасні композитори]. Власне, одразу виникає питання, чому я застерігаю від слухання такого роду авангардової музики? Все дуже просто – адже ці композитори належать до плеяди новаторів. Деякі з них писали музику, так би мовити, навмання, приміром поширення здобули стилі, завдяки яким композитор міг розташовувати ноти залежно від партії гри у кості. Так-так, ви все зрозуміли правильно. Дуже схожими прикладами є електронна музика, сонористика (музика барв), урбаністична (музика міста), алеаторика (випадкова музика), додекафонія (техніка написання, завдяки якій композитор використовує 12 тонів, що у серії не повинні повторюватися), електронна музика (створюють спеціальні музичні машини), мінімалістична (музика фону) та ін. Важливим є не сам матеріал, а те, які нові техніки композитори використовують при його написанні.
Приміром, уявіть собі ситуацію: ви вмикаєте музику, яка не має жодної глибини, у ній відсутня логіка розвитку, це просто “набір звуків”. Причому вона неприємна для прослуховування, в ній немає мелодичних мотивів, використовуються різні новітні інструменти, такі як каструлі, тарілки, склянки. Є навіть концерт для бензопили з оркестром та мотоциклетний концерт. Я не помилилася з назвою, бо на сцені ставлять мотобайк, який заводять, він видає певні звуки й повинен виконувати сольну функцію, а оркестр ‒ функцію супроводу. Що вже й казати про концерт для кота з оркестром, який у всесвітній павутині набрав чимало переглядів? Як тварина (нехай і, безумовно, не позбавлена здібностей) може грати сольну партію з оркестром? Насправді людям просто потрібне шоу. Тому маю глибоке переконання, що такі композиції можуть створювати й люди, які зовсім не пов’язані з музикою.
Емоції від прослуханого модернового концерту є абсолютно різними: від страшного розчарування й бажання оминати філармонію десятою дорогою до банальної цікавості – які передумови написання того чи іншого твору? Цікавість переростає у бажання взятися до огляду творчості того чи іншого композитора, а це вже збагачення інтелектуального рівня індивіда. Розчарування ж від концерту загрожує декількома роками абсолютного неприйняття класичної музики.
Аби уникнути негативного ефекту, до авангардово-модернової, тобто сучасної, музики потрібно звикати ‒ слухати її дозовано. У цьому випадку вам допоможуть музичні критики або просто академічні музиканти, що обізнані в цій науці. Саме так, бо в ХХ чи ХХІ століттях музика є наукою – адже тоді вже були придуманими всі засоби й нові винаходи не прогнозувалися. Тому й унаслідок нестачі якихось інсайтів, через вичерпання новітніх музичних ресурсів виникло бажання докорінно змінити мистецтво. Прикладом того, що можна послухати непідготовленому слухачу, є “Пасифік – 231” композитора, представника “французької шістки” А. Онеггера. Кілька слів про це об’єднання.
[Французька шісткафр. Les Six – творча група шести французькихкомпозиторів, заснована в 1917–1925 роках, що включала в себе таких митців, якЖорж Орік, Даріус Мійо, Франсіс Пуленк, Артур Онеггер, Луї Дюре, Жермен Тайфер (єдина жінка у спілці).
Музикантів об’єднав новаторський підхід. Учасники групи визнавали лише національну специфіку музичної мови, причому виступали проти іноземних впливів. При цьому зазначали, що музика набуває утилітарного значення. Для розшифрування цієї тези дозволю собі скористатися одним із постулатів шістки, мовляв: “…музика повинна бути непомітною, як шпалери, й зручною, як меблі в кімнаті”. А як вам подобається таке: “Музика не завжди буває гондолою.., іноді вона повинна ставати стільцем”? – саме так говорить про музичне мистецтво один із учасників “шістки” Жан Кокто. Спільних акцій у представників цієї групи було небагато: 1921 рік знаменується публікацією “Альбому Шістки” – збірника п’єс для фортепіано соло, куди увійшли твори всіх шести композиторів.].
Отож, повернімося до твору “Пасифік – 231”. Зазначу, що це навіть не симфонічна поема, тому що авторська назва жанру твору – “симфонічний рух”. Які аналогії чи рефлексії викликає у вас таке означення? Рух вперед, правда ж? Отож, у цій музичній побудові йтиметься про поїзд, а точніше – локомотив, бо ж у 1923 році (коли був написаний твір) як таких поїздів ще не існувало. У звуковому сприйнятті можна почути таку звукозображальність: спочатку машина розігрівається, згодом усе швидше і швидше їде, набираючи оберти. В оркестрі відображається такий собі “розігрів поїзду” й подальший його рух. А якими засобами – це вже характеризувати вам. Мабуть, добра половина читачів зацікавлені: що ж за урбаністичний твір пропонує для прослуховування авторка статті?
Ось ще один великий плюс класичної музики: вона викликає зацікавлення. Не треба бути відомим практикуючим психологом, аби означити досить просту річ: якщо увагу привернув той чи інший композитор, ви приходитимете на концерт із його творами ще і ще. І принагідно ознайомитеся з музикою деяких композиторів, твори яких звучали поряд із уже знайомим вам твором.
Слухання класичної музики в зоні комфорту: вдома, на відпочинку і роботі (для релаксу)
Релаксування під класичну музику – один із видів проведення вільного часу. Адже в Європі цей вид душевного відпочинку практикують чи не більшість психологів.
Чому б і вам не спробувати? Можете придбати диск із перлинами класичної музики чи знайти її в Інтернеті, зручно вмоститися (лягти чи сісти) й насолоджуватися, відключитися від зовнішнього світу й слухати. Не потрібно нічого робити – музикотерапія все сама зробить за вас. Підвищиться тонус, ви матимете добрий настрій, бадьорість і прагнення далі займатися тією чи іншою справою. Під час прослуховування можна звернути увагу на склад виконавців, спробувати вгадати, який голос виконує ту чи іншу партію, який інструмент звучить. Насолоджуючись оркестровим твором, уявляйте, під батутою[“батута” – диригентська паличка] якого диригента він виконується, як оркестранти грають те чи інше соло. Дуже сприятливою для такого виду релаксування є деяка музика Баха, Вівальді, Гайдна, Моцарта, Бетовена, Шуберта, Мендельсона, Ліста, Чайковського, Римського-Корсакова, Шопена, Дебюссі, Равеля, Шоссона, Пуленка, Бізе. З українських композиторів можна непогано релаксувати під окремі твори Лисенка, Ревуцького, Людкевича, Барвінського, Кос-Анатольського, Колесси, Скорика.
Це лише кілька композиторів, які справді заслуговують на увагу людини, що хоче відпочити від шуму навколишнього життя. Проте насправді їх є набагато більше.
Потрібно зазначити: класична музика покращує сон та позитивно впливає на працездатність, а це, безумовно, має велике значення. Звісно, якщо ви не наслухаєтеся тетралогії “Перстень Нібелунгів ” Вагнера (в неї входить чотири (!) опери) чи одну з драматичних симфоній Малера або Шостаковича. Емоції, які викликає музика Вагнера, досить неоднозначні. Адже глядачу потрібно елементарно висидіти чотири опери підряд (бо ж слово “тетралогія” походить від цифри чотири), а це досить важко. Єдине, що можу сказати: в Європі такі концерти влаштовуються, проте ціни на них… величезні!
Ніхто не ставить під сумнів геніальність самого композитора, проте колосальної складності вокальні партії з сучасними гармоніями витримає не кожне вухо. Додайте німецьку мову ‒ і отримаєте складний коктейль емоцій. Почуття, що виникають під час слухання симфоній Малера, також двоякі. З одного боку, музика впливає на чуттєву сферу людини, адже добре запам’ятовується. З іншого, – у Малера є симфонія тисячі виконавців. Шкода лишень, що її не часто почуєш у музичному світі. Уявіть собі, які масштаби вона повинна охоплювати! Проте почуття всеохопності, грандіозності, святковості буквально пронизують людину. Навіть після прослуховування її не вживу здається, що ти можеш змінити світ. От яка сила музики.
Схоже можна охарактеризувати симфонію № 7 Шостаковича, що включає тему фашистського нашестя, охоплену почергово в усіх групах оркестру. Композитор писав твір під враженням від війни (самі знаєте, якої). При прослуховуванні афекти просто зашкалюють. Ти відчуваєш цю ходу, яка насувається на тебе, ніби хоче знищити, зруйнувати, змести з лиця землі. Повсюди – озброєні німці, танки, мотиви війни. Сила музики – величезна. Отже, готуватися до прослуховування потрібно дозовано – слухати по декілька хвилин, не осягаючи увесь твір одразу, щоб не втомитися.
Натомість є музика, яку варто послухати перед сном. Це “Ave Maria” Баха, “Ave Maria” Шуберта, соната Моцарта ля-мажор, “Місячна соната” Бетховена, інтермецо Брамса, “Місячне сяйво” (Clair de Lune) Дебюссі, балет “Лускунчик”, увертюра-фантазія “Ромео і Джульєтта” Чайковського, “Мрії кохання” Ліста, “Серенада” Шуберта, ноктюрни, вальси, мазурки, прелюдії Шопена (вибрані), сюїта “Пер Гюнт” Гріга, вальси Й. Штрауса, “Елегія” Лисенка,”Прелюди” Кос-Анатольського, “Мелодія” Скорика. Цей список, звісно, можна продовжувати, проте варто відзначити: сам терапевтичний ефект музики, яка лікує нерви, заспокоює, навіює сон, очевидний. Адже спокійні мелодійні теми з творів спонукатимуть до відпочинку й діятимуть як снодійне. Тому “ні” снодійним таблеткам і “так” – класичній музиці.
Звісно, не можна давати стовідсоткову гарантію того, що певна музика подіє на людину певним чином. Адже організм кожного з нас є особливим. Комусь до вподоби одне, а комусь – зовсім інше. Тому стверджувати напевне – важко.
Кілька слів про музичні шпалери
Ви все правильно прочитали. Музичний фон часто має саме таку назву. Приміром, ви займаєтеся важкою роботою: чи це розумова, а чи фізична, й хочете будь-яким чином полегшити виконання тієї чи іншої справи. На допомогу прийдуть музичні шпалери, тобто фонова музика. Часто це явище називають мінімалізмом у музиці.
Мінімалісти, твори яких заслуговують на увагу: естонський музикант й композитор Арво Пярт (Arvo Pärt) та американський композитор Тейлі Райлі (Terry Riley). Під час прослуховування такого роду музики – одноманітної та спокійно-розміреної ‒ робота виконується швидше й результативніше. Ці музичні побудови якраз-таки не виражають певних емоцій, вони виконують супровідну функцію.
Отака вона, цікава й захоплива, класична музика. Викликає емоції, почуття, афекти, а інколи й лікує. А яку для себе оберете ви?
Анна Шпилевська

«Українська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу», – казав відомий кінорежисер та письменник Олександр Довженко. І, звісно, мав рацію. Адже наш народ, котрий сміється, тужить і плаче, відкриває нові сторінки історії у зашифрованих посланнях – піснях. Скажіть мені, будь ласка, чи зможете ви пригадати хоча би одну українську пісню?
– Звісно, – обуритеся, – звичайно, зможемо! До прикладу, «Ой, чий то кінь стоїть» – пісня, яку, мабуть, знають усі, бо ж ні одне застілля без неї не обійдеться. Приміром, нагадаєте собі такі перлинки, як «Несе Галя воду», «Чом ти не прийшов» – список можна продовжувати й продовжувати до нескінченності. А знаєте, як це приємно, коли ви впевнено скажете: Я знаю безліч українських народних пісень! Маю надію, саме так відповість кожен справжній українець.
Сучасна фолькова музика трішки різниться з тією, яку нам у генетичному коді нації передавали споконвіків. Адже автентична пісня, хоч і лунає й дотепер, проте її чути все рідше й рідше. У цій статті мова піде про етномузику, а також її розвиток в Україні. Розповідатиму про етногурти, які збирають велику кількість слухачів, навіть поділюся рефлексіями щодо того, чи реально популяризувати фолькову музику до таких масштабів, аби стати всесвітньовідомими. І, забігаючи наперед, одразу дам інтригуючу відповідь: немає нічого неможливого. Зацікавлені таким сміливим твердженням? То гайда дізнаватися, що воно й до чого!
«Пісня – це коли душа сповідається»
Отож поринаємо в автентику, етноспів, у магічну круговерть українських пісень та згадуємо разом зі мною, яка тематика переважає у репертуарі того чи іншого гурту. Вмощуйтеся зручніше, вмикайте українські пісні, будемо ще й експериментувати. А може, й медитувати?
Про медитацію я не просто згадала, адже «медитація» – це процес так званого самозаглиблення задля самовдосконалення. Саме завдяки медитації людина опиняється на самоті зі своєю свідомістю, думками й відчуває близьку присутність Бога. Ви ніколи не думали, чому, коли чуєте якесь дуже проникливе виконання української пісні, завжди хочеться відірватися від усіх справ і просто слухати?
Наприклад, голос Ніни Матвієнко у мене особисто навіює спогади з дитинства… Лишень уявіть собі: тепле літечко, пташки співають, сонце лоскоче гарячим промінням. У хаті затишно й тепло: бабуся вмикає брехунець й звучить Музика, від якої мурахи утворюють магічний танок поза шкірою. Та тоді мені подібне й на думку не спадало – шестирічним малюком ти тільки відчуваєш й ділишся своїм теплом та безпосередністю зі світом.
Це такий собі ліричний відступ під номером один. А ще чи не думали ви про те, що, слухаючи деякі треки ДахаБраха, можна спокійно медитувати? (я маю на увазі такі пісні, як «Над Дунаєм», «Ягудки»)… Для більшого ефекту занурення у власні думки є шанс скористатися прослуховуванням містично-колоритного інструменту вірменського походження – дудука. Зрештою, просто послухайте ліричну й м’яку українську пісню. Якщо добре вслухатися, можна виявити цілющо-лікувальний ефект: ваше серце звільниться від повсякденного бруду і проникне вглиб пісні. Приємно, мабуть, посидіти і зосередитися на емоціях – саме тоді ви поринете у світ духовності, розмовлятимете з Богом.
Гаразд, поекспериментували й повертаємося до теми. Візьмімо хоча би дримбу чи варган. Адже недарма цей високогірний інструмент ніби має магічну силу – завдяки ньому впадають у транс… Правду казав Григір Тютюнник: «Пісня – це коли душа сповідається».
Тим, хто не встиг впасти у транс, пропоную продовжити ближче знайомство із «земною» українською піснею, а саме: з гуртами та виконавцями. Ймовірно, я розповім якісь відомі факти, а ймовірно, порадую новими іменами, про які ви ще не чули. Отже, суб’єктивність передбачається, проте ви можете довіряти моєму смаку, бо ж я етномузиколог. Тому трішки слухового досвіду вже маю.
«Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш» (Н. Матвієнко)
Кришталевий голос Ніни Матвієнко розпочне маленький екскурс по історичних цікавинках етномузики. Мабуть, ім’я цієї відомої української співачки, народної артистки України відоме не тільки в Україні, а й у світі. Спектр її композицій величезний – і родинна обрядовість, й календарна, й балади, гумористичні, українські пісні XVII-XVIII сторіч, ліричні пісні. У репертуарі Ніни Митрофанівни іскрами горять пісні про кохання. Співачка навіть своє визначення любові має: «Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш». Намистинки душі збираються в одні великі Коралі – кришталево-сріблясті, як забарвлення неймовірної краси голосу видатної співачки – берегині українських традицій.
«Сміються, плачуть солов’ї», «Сива ластівка», «Гойда, гойда-гой, ніченька іде» – я назвала всього кілька пісень, а ви вже уявили, правда ж? Від них на серці стає тепло… Традицію маминого співу перейняла також і дочка – Тоня Матвієнко. Ось яким магічним чином голос передається по спадку.
Необхідно згадати і про Квітку Цісик – американську співачку українського походження, котру любили й поважали далеко за межами нашої країни. А ви чули, що за пісню «Ти світло мого життя» («You Light Up My Life»), яку співачка виконала для однойменного фільму, 1978 року їй вручили премії «Оскар» та «Золотий глобус»? (за найкращу пісню). Часто цю виконавицю знають завдяки одній із найвідоміших пісень «Верше, мій верше», а також «Іванку, купи ми рум’янку», «Комарик», «І шумить, і гуде».
То є бистрая вода синіх гір…
Явище написання пісень у стилі народної музики охопило українську естраду в 60-х роках. Взяти хоча б ВІА «Смерічка», легендарні пісні «Червона рута» та «Водограй» якої традиційно виконуються українцями за різних нагод. Цей український естрадний вокально-інструментальний ансамбль був створений 1966 року, проте шаленою популярністю відзначався 1968 року, коли у музичний гурт завітали Василь Зінкевич та Володимир Івасюк. Авторські слова пісень все ж не заважали учасникам співати українські народні – приміром, послухайте хоча б композицію «Ой ти, струмочку».
Зачерпнемо на хвильку водиці з Чорного Черемоша – згадаймо легенду про загадкове чар-зілля, яке в народних переказах зображується символом вічного та чистого кохання. Так-так, я веду мову про «Червону руту». За легендами, в Карпатах росте цілюща рослина з червоними квітами, за допомогою якої можна привернути до себе кохану людину. Дівчина, яка її знайде й зірве, буде щаслива в коханні.
«Заплющ очі. Дивись серцем».
Серед розмаїття пісень народних, а чи професійних виконавців можемо почути кілька балад у виконанні Тараса Компаніченка – кобзаря, бандуриста та лірника, лідера гурту «Хорея Козацька». Це людина високого польоту, обдарований музикант, котрий нещодавно разом із не менш талановитим лірником Андрієм Ляшуком знімався у відомому на всенький світ українському фільмі «Поводир». Останнє, мабуть, є відомим для вас, адже режисер історичної драматичної кінострічки – Олесь Санін – сам досить добре володіє грою на кобзі. Якщо ви не встигли переглянути цей фільм, обов’язково скористайтеся нагодою, він вартісний і сильний, рекомендую!
Наступним музикантом, який відроджує автентичну інтерпретацію пісень, є Михайло Хай – етномузиколог, лірник і бандурист. У його репертуарі – думи, історичні пісні та канти (хвальні урочисті пісні духовного або світського змісту. – Прим. ред.). «Дунаю, Дунаю, чему смутен течi», «Про Марусю Богуславку», «Дума про невольника», «Сирітка». Отже, я закликаю послухати і духовно збагатитися.
Не можна не згадати про володаря колекції народних інструментів, львів’янина Любомира Кушлика. Цей етномузикознавець має близько 700 інструментів. Сторічні бандури, трембіти, цимбали, дуди, басолі й такі менш поширені інструменти, як довбушівки, подвійні телинки, пищики, зозулі, дримби, калатала і свищики, – все є у колекціях пана Любомира.
Не менш відомою є колекція Романа Кумлика, що розташувалася у м. Верховина Івано-Франківської області (на жаль, пана Романа вже немає з нами). Звісно ж, карпатська тематика переважає – у музеї народних інструментів, де можна побачити всю цю красу, є трембіта, волинка (дуда, «коза»), колісна ліра, сопілки різних моделей, флояри звичайна і подвійна, флейта Пана, ріг.
Я не просто так згадала про цих людей, адже пан Роман свого часу грав на всіх інструментах. Пан Любомир інтерпретує безліч українських мелодій, пісень на інструментах, про кожен із них має окрему історію.
Виконавця, музику якого також було би варто послухати, називають «маестро повітря», легендою українського фольклору, це – Мирон Блощичак. Музикант досконало володіє грою на близько 20 традиційних музичних інструментах. Серед них: акордеон; класичні – кларнет, саксофон; старовинні – теленка, дримба, флояра, флейта Пана, зозулька, коза, дводенцівка, колісна ліра… Цей список, звісно ж, можна продовжувати. Проте вартує один раз почути виконання – і українська музика захопить своєю красою.
Серед молодих й талановитих етноекспериментальних виконавців можна назвати таких, як Йорий Кльоц, Люди Добрі, ДримбаДаДзига, Атмасфера, Кораллі, Тарута, чарують своїми голосами Ілларія, Мар’яна Садовська. Про Мар’янин голос захоплено відгукуються не тільки українські виконавці, а й зарубіжні. Взяти хоча б відгук голови конкурсу Creole-2006 Мартіна Греве: «Починаєш слухати і думаєш: “… Що вона співає? Така дивна музика…” І тоді ти слухаєш далі й одразу все розумієш. Її голос пробирається під вашу шкіру – це просто неймовірне відчуття. Вона співає, говорить, кричить, і робить це так швидко й емоційно. Тоді вслухаєшся в роботу музикантів і розумієш, що вони дуже професійні, вони не вигадують щось неприродне, але разом зі співом ця музика настільки незвична – ми такого ще ніколи не чули. Просто електризуюче!». А Мар’яна – і співачка, й актриса, композитор, аранжувальниця, музичний драматург, викладачка, фольклористка,
художниця… Отака талановита українська етноестрада.
Варто також згадати про пласт автентики, який відроджують Ганна Коропніченко, Сусанна Карпенко, Наталка Половинка, «Гуртоправці», «Погорина», «Древо», «Веснянка», «Божичі», «Володар», «Буття», «Коралі» (львівський автентичний гурт). Щоразу за нагоди ці виконавці їздять у фольклорні експедиції і записують пісні-перлинки.
Відомими в Україні також є гурти «ДахаБраха», «Гуляйгород», «Бурдон», «Гудаки», «Тінь сонця», «Ойра», «Русичі».
Фолк-рокові гурти «Сонцекльош», «Гайдамаки», «Плач Єремії», «Тартак», «Перкалаба», «ВВ», «Рокаш», «Козак Систем» драйвом проникають у судини й не залишають байдужим навіть найбільш вибагливого гурмана.
Тішать багатством джазової імпровізації та етнограції проекти Ігоря Закуса та львівського гурту «Шоколад». Є й ансамблі, до репертуару яких входять українські пісні, інтерпретовані на сучасний лад, – це талановиті й яскраві «Піккардійська терція» та «ManSound». Серед молодих-починаючих згадаю також «Морелі», «До схід сонця», «Марвінок», «Трояка ружа».
Чому б не зауважити про етномузику наших сусідів, ближчих та далеких, адже їхній підхід до самого стилю значно відрізняється від нашого? Запальні молдавські хлопці з гурту Zdob și Zdub експериментують у жанрі фолк-року на свій маневр, талановитий балканський (як він сам себе називає, югославський) виконавець Горан Брегович гарячими ритмами запалює Європу. Грузинська співачка з неймовірним тембром голосу та зашкалюючою харизмою Ніно Катамадзе тішить талантом неймовірної краси голосу та вмінням імпровізувати – заворожувати.
Вірменсько-український етно-джазовий проект Лаура і Крістіна Марті, в якому співають сестри Марті, вражають вишуканістю та експериментальністю злиття вірменського мелосу і сучасного європейського джазу.
Серед українських композиторів, творчість котрих напряму пов’язана з фольклором, достатньо перерахувати таких, як Микола Лисенко (основоположник української класичної музики), Микола Леонтович (різьбяр у музиці, створював обробки народних пісень), Яків Степовий, Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, Мирослав Скорик, Леся Дичко, Ганна Гаврилець, Богдана Фроляк, Віктор Камінський, Олександр Козаренко та багато інших.
Чи етномузика у нашій країні розвивається на достатньо високому рівні? Думаю, що так. Проте немає межі досконалості. Адже в Японії кожен, хто вступає до університету, мусить знати 300 народних пісень. Кожен, уявляєте? А чого нам бракує, щоб стільки знати? Адже у піснях закладені традиції народу, його думки й переживання, традиції та звичаї, ментальність і генетичний код.
Відомий гуманітарій Іван Огієнко переконливо довів: у мові конденсується духовна енергія народу. «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Так сказав Йоганн Вольфганг фон Ґете. Мені здається, ця цитата актуальна також і дотепер. Тільки я би ті ж слова перефразувала щодо українських народних пісень. От вам і розвиток – починається в думках кожного з нас.
Ми підійшли до найцікавішого: чи є в Україні фольковий, етно- чи інший експериментальний гурт, в основі якого – українська пісня, та який знають далеко за межами України?
Моя відповідь: так. Нехай не ображаються гурти й виконавці, яких не віднесу до найбільш відомих. На моє глибоке переконання, концертуючим етногуртом, що здобув велику популярність за кордоном, є ДахаБраха.
Про стиль говоритиму виключно з міркувань самої концепції гурту, яка відображена на його сайті: «Це багаторічний експеримент у царині космології людської душі. Він ґрунтується на вірі наших предків, теорії хаосу та метафізиці пісенної творчості народів світу. Із цього синтезу і бажання створювати музику не лише усвідомленою, але й одухотвореною група «ДахаБраха» виокремила свій стиль, з якого власне формується новий епос». Назва гурту оригінальна, за офіційною версією, походить від староукраїнських слів «давати» і «брати». Музичний стиль визначається учасниками як «етнохаос», що підкреслює «хаотичне» поєднання різних етнічних складових. Гурт використовує українські народні пісні, переважна більшість яких записана у фольклорних експедиціях різними регіонами України (переважно центральними).
Учасники експериментального ансамблю відвідали Великобританію, Австрію, Німеччину, Швейцарію, Францію, Австралію, США, стали культовими на Батьківщині менше ніж за десятиріччя свого існування.
Це власний, не схожий ні на кого, експериментальний стиль, харизма, костюми, автентичні та класичні манери виконання, а також… Інструменти, адже у складі гурту чути цілий оркестр, правда, не симфонічний, проте змішаний, а є тут ось що: віолончель, тромбон, басовий барабан; джембе, перкусія, жалійка, волинка, флейта, бугай, акордеон; гармошка; дарбука, табла, діджеріду, і це як мінімум, бо список можна продовжувати.
Ну як, читачі «Експерименту», чи багато я сьогодні говорила про нове-експериментальне? Сподіваюся, ви почерпнули щось цікаве для себе.
Завершуватиму фестивалями, які проводяться на території України – серед них численні етно-рокові: «Країна мрій», «Шешори», «АртПоле», «Етноеволюція», фолькові «Підкамінь» та «Етновир», «Ту Стань». Брати участь у такого роду імпрезах почесно й цікаво, а ще корисно: можна дізнатися багато фактів про ту чи іншу місцинку, зав’язати нові знайомства й поспівати пісень біля фестивальної ватри.
Народна пісня – це духовне обличчя нації.
Слухаймо наші пісні! Миру нам та тепла. Справжнього українського тепла й любові – у кожну домівку!
А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.
Лиш пісня в серці ширить межі неба.
На крилах сонце сяйво їй лиша —
Чим глибше пісня, тим ясніш душа.
І. Драч
Про етномузику розповідала Анна Шпилевська
Цитати до статті:
«Народна пісня – духовне обличчя нації»
А. Міцкевич
«Забудеш рідний край – твоє всохне коріння»
П. Тичина
«Жива душа народна, жива, неподоланна!»
О. Довженко
«Бринить-співає наша мова, Чарує, тішить і п’янить»
Олександр Олесь

Майже усі керівники хочуть примусити своїх підлеглих працювати ефективніше, наполегливіше, результативніше. Крім того, ми не завжди задоволені своєю роботою чи кар’єрою. Щоб змінити своє життя та досягнути бажаних результатів потрібні сила волі, витримка, віра в себе. А чи завжди нам цього вистачає? Водночас ми бачимо поряд наших колег, сусідів, друзів, чиє життя видається нам щасливішим та успішнішим. Секрет їхній простий – ці люди просто знають про неймовірну силу внутрішньої мотивації та зовнішнього стимулювання до дії.

Мотивація та стимулювання: у чому різниця?

Часто поняття мотивів та стимулів ототожнюють, проте це не синоніми і для ефективного застосування їх треба чітко розмежовувати.

Кожен з нас має фізіологічні, матеріальні та соціальні потреби. Саме потреби людини змушують її працювати на компанію, роботодавця – приносячи користь компанії, ми досягаємо власних цілей.  Отже, мотивація дає змогу працівнику виконанням трудових обов’язків задовольнити свої потреби.

Мотивація – це внутрішнє переконання людини, прагнення діяти. Вона стосується інтересів людини, її установок, бажань та внутрішнього світу.

Мотивація ніколи не є примусовою, це внутрішній стержень, що керує нашими діями та даруєнам задоволення від роботи. Дуже важливо, що мотивація не може залежати від матеріальних винагород, повинне бути внутрішнє переконання, яке пробудить у людині жагу та енергію до роботи. Мотивація завжди емоційно наповнена, тому що те, чого ми прагнемо, не може залишити нас байдужими. Коли є мотив, то є і бажання, а це головне. Мотивована людина береже свій час, складає чіткий план роботи й вірить у свої сили. Тому з мотивованими працівниками більше шансів досягнути успіху.

Загалом мотив – це необхідність, сенс діяти, а стимули – це вже інструменти впливу, ті подразники, які нас підштовхують до дії та допомагають на шляху до цілі. Стимулювання – це не внутрішній (як при мотивації), а зовнішній вплив. Найяскравіший приклад стимулу – премія: хочеш, щоб підопічні виконали роботу швидше – доплати їм. Але стимули бувають і нематеріальні, наприклад, похвала працівника перед колегами. Для студента стимулом може стати не тільки складений на відмінно екзамен, а й похвала викладачів, тобто загальне визнання його знань.

Отже, мета стимулювання – мотивувати до ефективної роботи. І мотивація, і стимулювання мають одну спільну ціль – підвищення ефективності праці.

Мотивацію та стимулювання можна порівняти зі стратегією і тактикою у військовій справі. Мотивація – це те глобальне завдання, яке стоїть і перед працівником, і перед компанією. Наприклад, працівник стажується у компанії, його мета – набратися практичного досвіду. А мотив компанії – найефективніше використати його роботу.

Стимулюванням є вже тактика вирішення проблеми: задоволення потреби працівника та поштовх до ефективнішої праці.

Важливою характеристикою стимулів є їхня короткостроковість. Мотиви мають сталу дію, напевне тому, що вони є внутрішнім переконанням людини.

У деяких колективах для виконання поставлених перед організацією завдань  не потрібно застосовувати жодних стимулів, якщо працівники добре мотивовані. Це означає, що нашою поведінкою та діями керують наші потреби.

Найпопулярнішою теорією людських потреб є «Піраміда Маслоу».

[Абрахам Маслоу (AbrahamMaslow), 1 квітня 1908 – 8 червня 1970 рр.  – американський психолог, один із засновників гуманістичної психології, досліджував людські потреби та їхній вплив на мотивацію роботи людини. Маслоу створив власну теорію мотивації. Висновки він робив не за результатами опитувань чи експериментів, а при аналізі біографій відомих людей, їхніх досягнень та успіхів. Вважав, що ієрархія потреб не є сталою й фіксованою, адже залежить від індивідуальних особливостей кожної людини.]

Абрахам Маслоу розмістив усі наші потреби за ієрархічним принципом: спочатку повинні бути забезпечені потреби нижніх рівнів (первинні), а вже після цього – потреби вищого рівня. Всього є п’ять груп людських потреб, які, на його думку, є базовими для кожного з нас: фізіологічні, потреба безпеки, соціальні, потреба поваги та визнання, потреба самовираження (самоактуалізації).

Варто почати з фізіологічних потреб, без яких неможлива життєдіяльність жодної людини: потреб їжі, води, дому, відпочинку. Саме матеріальна винагорода, заробітна плата може забезпечити нам задоволення цих найнеобхідніших потреб.

Потреба безпеки, впевненості в майбутньому стає важливою мотивацією для більшості працівників. Адже кожен з нас, мабуть, періодично задумується, чи матиме можливість прогодувати себе й свою сім’ю? І саме матеріальні гарантії та соціальна захищеність можуть надати нам впевненості в завтрашньому дні.

Людина є соціальною істотою, тобто ми маємо потребу спілкуватися з колегами та співпрацювати в колективі. Для задоволення соціальних потреб керівник повинен не тільки забезпечувати працівникам можливість спілкуватися у процесі роботи, а й періодично радитися з підопічними, щоб показати, що важлива думка кожного.

Також, за теорією Маслоу, ми очікуємо визнання наших досягнень та поваги колективу. Для цього керівник повинен справедливо оцінювати та заохочувати старання підопічних.

Якщо трактувати потребу любові як мотивацію трудової діяльності, то це означає, що ми на роботі звикаємо до колективу, проявляємо почуття дружби, взаємодопомоги та підтримки. Дуже часто саме здорова атмосфера в колективі є тим мотиваційним фактором, що «прив’язує» нас до одного місця роботи.

Потреба в самоактуалізації (самовираженні) – це потреба реалізувати свої потенційні можливості та прагнення особистісного розвитку. На думку Маслоу, в основі людської діяльності є саме бажання людини самовиразитися і це почуття вроджене. Вчений Фредерік Герцберг зробив висновок, що самоствердження є найголовнішим мотиваційним фактором для працівників високої кваліфікації.

[Фредерік Герцберг (FrederickHerzberg), 17 квітня 1923 – 19 січня 2000 рр. – американський психолог, аналізував психологію управління бізнесом, у 1960-их рр.. розробив двофакторну теорію мотивації. За його концепцією є чинники, пов’язані з почуттям задоволення чи незадоволення роботою. Гігієнічні фактори (умови праці, техніка безпеки) мають стосунок до незадоволеності. Мотиватори (кар’єрний ріст, похвала, визнання) відповідають за задоволення роботою).]

Для задоволення потреби самовираження та самореалізації керівникам потрібно забезпечити підлеглим можливість навчатися та розвивати їхній потенціал, заохочувати всі творчі та кар’єрні можливості. Але оскільки людина постійно розвивається, зростають і її особистісні цілі. Тому потреба в самовираженні не може бути задоволена повністю.

Маслоу вважав, що жодна з наших потреб не є єдиним мотивом поведінки, вони більшою чи меншою мірою поєднані.

У різні періоди нашого життя, залежно від соціального рівня, віку, життєвих планів та запитів, одні потреби є для нас більш пріоритетними за інші. Але сам процес мотивації людини через його потреби є безкінечним.

Свою мотиваційну теорію розробив і Девід МакКлелланд.

[Девід МакКлелланд (DavidMcClelland), 20 травня 1917 – 27 березня 1998 рр. – американський психолог, досліджував мотивацію людини через її потреби. У 1940-их рр.. поділив людські мотиви на три групи: мотивація досягнення – потреба в успішності; мотивація афіліації – потреба в співучасті (причетності); мотивація влади – потреба у владі.]

 

На його думку, найважливішими є потреби людини у владі, у співучасті (причетності) та в успіху.

Потреба влади проявляється у прагненні контролювати ситуацію, керувати іншими людьми. Важливо, щоб працівник чи керівник не просто намагалися задовольнити своє самолюбство, самоствердитися, привернути загальну увагу, а хотіли працювати для вирішення завдань усієї компанії.

Потреба співучасті означає, що людина не хоче бути самотньою. Ми потребуємо дружньої підтримки, схвалення колег чи похвали керівництва. Тому важливо не обмежувати спілкування у колективі, давати усім висловити свої думки.

Потреба успіху – це прагнення досягнути найвищих результатів роботи. Люди, налаштовані на успіх, сміливо беруть на себе відповідальність, вони активні та готові працювати понаднормово. Звичайно, такі люди не бояться нових труднощів і прагнуть кар’єрного зростання та самовдосконалення. З такими підлеглими часто нелегко працювати, бо вони прагнуть лідерства, а не підкорення, проте якщо зуміти правильно організувати роботу та сформувати систему стимулів, то ці працівники принесуть компанії найбільше користі.

Виконуючи свої трудові обов’язки, ми очікуємо, що наші старання, наші зусилля та результати роботи будуть оцінені гідно. За моделлю мотивації Віктора Врума є три важливі взаємозв’язки: праця – результати; результати – винагорода та цінність цієї винагороди.

[Віктор Врум (VictorVroom), народився 1932 р. – американський психолог, дослідник людської мотивації, автор теорії очікування, згідно з якою людина надіється, що затрачені сили та результати праці будуть відповідати цінності винагороди. Якщо очікування високі, то мотиваційна сила зростає. Складність завдань працівника повинна відповідати його вмінням та кваліфікації, адже коли працівникові не вистачає здібностей для виконання завдання, це його демотивує. ]

Якщо ж ми не відчуваємо зв’язку між затраченими силами, стараннями та результатами, наша мотивація слабне. Тому на шляху до цілі необхідні стимули, а кінцева винагорода повинна бути цінною для людини.

Англійський економіст Адам Сміт (AdamSmith, 1723 – 1790 рр.) у праці «Дослідження про природу та причини багатства народів» («AnInquiryintotheNatureandCausesoftheWealthofNations», 1775 р.) зробив висновок, що для ефективної праці треба тільки «смачного пряника» – високої заробітної платні. Але на практиці керівники переконуються, що іноді лише «пряника» недостатньо. Тому стимулом може бути й страх втратити заробітну плату, регулярний дохід або й посаду, страх помилитися і бути найгіршим працівником.

Отже, мотивацію можна поділити на позитивну та негативну. Цілями при позитивній мотивації є досягнення успіху в роботі, похвала керівництва, якісний результат.

Коли роботу працівника критикують, тоді спрацьовує негативна мотивація: людина хоче виправитися, довести керівництву, що заслуговує похвали. Нагородою для такої людини є відсутність покарання. Негативна мотивація викликає напружені психологічні стани в людини, постійний страх помилитися, тому нею не можна зловживати. Найчастіше політику негативної мотивації ведуть авторитарні, жорсткі керівники.

Як позитивна, так і негативна мотивації з часом викликають у підопічних звичку, а тому стають неефективними й втрачають свій мотиваційний сенс. Керівникам потрібно грамотно поєднувати різні типи мотивацій та чергувати їх застосування.

Отже, керівництво повинне перш за все сформувати власну систему мотивування. А вже згодом через стимули спонукати до дій. Обидва поняття – і мотивування, і стимулювання – повинні ефективно взаємодіяти, доповнювати одне одного.

Як мотивувати персонал

Працівник будь-якої компанії – її головний ресурс. Але успіх організації залежить не тільки від того, наскільки професійні та досвідчені її працівники, а й від того, чи хочуть вони працювати, чи вони мотивовані. Тобто важливо, щоб персонал не тільки «вмів», а й «хотів». Тому пріоритетом для кожної компанії повинна бути мотивація персоналу.

Потреби викликають у людини бажання їх задовольнити та реалізувати. Завданням керівників є показати, що саме через виконання певних завдань та своїх трудових обов’язків людина зможе задовольнити свої потреби. Тому працівники повинні побачити у цілях компанії і свої цілі.

Якщо організація прагне розвиватися й бути успішною, їй варто враховувати інтереси персоналу, сформувати мотиваційну систему та систему стимулів, щоб працівники виконували поставлені перед ними цілі. Найпростіші вимоги до організації праці – повага до підопічних, постійний зворотний зв’язок «керівник – підлеглий», можливість самореалізації та кар’єрного зростання працівників.

Часто буває, що стимулювання не дають бажаного результату. Керівники розводять руками, а причина проста – відсутність мотивації. Можливо, для цього працівника важливіше провести вечір із сім’єю, ніж працювати понаднормово за матеріальну винагороду – премію. Або ж людина не хоче виконувати певну роботу, тому що це їй просто не лежить до душі. Важливо, щоб стимули справді приносили конкретній людині мотивацію до дії.

Фактори мотивації бувають різні: матеріальні блага, соціальний статус, слава, духовне збагачення, спілкування, емоції. Тобто кожен з нас спершу питає сам себе: для чого мені це потрібно? Наприклад, молода сім’я найчастіше має матеріальні проблеми, тому найпопулярнішою мотивацією для сімейної пари стає можливість купити автомобіль чи виплатити кредит за квартиру.

Тож найперше потрібно знайти мотив, адже працівник завжди шукатиме, де вигідніше, де є перевага чи перспектива.

Чи не дивною є ситуація, коли в колектив приходить новий працівник і замість довгої адаптації показує високий рівень результативності, його ідеї видаються свіжими й геніальними, а ще й він готовий працювати понаднормово? Такі історії не рідкісні, а причина цього – людина мотивована на те, щоб добре себе зарекомендувати, показати свої знання, вміння, досвід, професіоналізм. Новий працівник бачить усі перспективи кар’єрного зростання. Проте такого запалу надовго не вистачає. Повсякденна рутинна робота, постійна конкуренція з колегами – все це з часом вимучує людину та притуплює ентузіазм. І тут має проявитися вся майстерність керівника, який може стимулювати працівника здобувати нові вершини.

Щоб викликати потрібну реакцію в людини, потрібно добре зрозуміти, що їй потрібно, чого вона прагне і що можна їй запропонувати для досягнення цієї цілі. Керівник тільки через спілкування з персоналом може добре вивчити його настрої, бажання і потреби.

Також корисно проводити серед персоналу опитування. Це допоможе відчути атмосферу в колективі та зрозуміти, які мотиви спонукають до активної трудової діяльності.

Одним з найперших методів, за допомогою якого почали здійснювати ефективний вплив на підлеглих був метод «батога і пряника». Наприклад, навіть казкові герої за успішно виконане завдання отримували винагороду – руку і серце царівни, якщо ж завдання було провалене, то героя очікувала смертна кара.

 Сучасний керівник повинен сам вирішити, коли це буде «батіг», а коли «пряник». А вміло поєднувати обидва варіанти – це тактичне мистецтво керівника.

Усі керівники цінують активних, націлених на результат, наполегливих та амбітних працівників. Також роботодавець завжди надає перевагу працівникам мотивованим, тобто небайдужим. Мотивована людина ніби «запалена» на дію, тому що чітко бачить попереду бажаний результат. Саме такі люди й досягають успіху.

Мотивувати зовні можуть колеги, начальник і навіть близькі люди. Мотив суперництва більшою чи меншою мірою закладений у кожному з нас. Наприклад, коли наш друг досягає успіху це часто стає поштовхом і нам краще себе проявити, підняти планку вище. Це своєрідне змагання, яке не дає нам зупинитися на досягнутому. Чужий досвід успіху найкраще показує  – можливе все! Та наполегливість не повинна згасати з часом, її потрібно підтримувати, щоб таки довести почате діло до кінця. Варто пам’ятати, що працівники, які готові працювати на компанію ініціативно та активно незалежно від матеріальних стимулів – рідкість. За ринкової економіки змінилися і соціальні цінності людини. Для забезпеченого життя важливий статус, влада, знайомства. Тому найбільше цінується висооплачувана робота, з перспективою кар’єрного зростання.

Але важливо, що вплив стимулів на різних людей не викликає однакової реакції. Це залежить від внутрішніх переконань, цінностей людини. Наприклад, матеріальна винагорода є універсальним стимулом, проте не всіх гроші мотивуватимуть. Сучасні організації часто забувають про нематеріальні стимули: повагу керівництва, похвалу перед колективом.

Кожен з нас унікальний: хтось намагається робити своє завдання у півсили, хтось бере на себе менше обов’язків, а хтось, навпаки, прагне кар’єрного зростання іохоче працює понаднормово та самовіддано.  Тут також вирішальну роль відіграє стимулювання зі сторони керівництва. Якщо підлеглий бачить перспективу, то витрачатиме більше зусиль і часу, тоді й результат прийде швидше.

Також стимулам не варто надавати постійної й сталої форми, адже до доброго людина швидко привикає. Керівник повинен сам відчути, де людині потрібен стимул. Наприклад, коли керівник хоче, щоб працівник залишився на роботі понаднормово чи поїхав у позапланове відрядження, йому обов’язково слід  подумати й про додаткове стимулювання працівника. Стимули повинні бути зрозумілими й простими,  персонал має чітко розуміти, що саме від нього вимагають та очікують.

 Немає ідеальної системи мотивації, яка б спрацювала в будь-якому колективі. Треба враховувати соціальний статус працівників, їхній вік, освіту та стать, а також психологічні особливості кожного індивіда, його темперамент, характер, поведінку в колективі. Проте найголовніше – визначити цілі, які ставить перед собою компанія.

Проаналізувавши умови праці, рівень заробітної плати, взаємовідносини у колективі можна й формувати мотиваційну систему. Матеріальні стимули ефективніші, якщо їх застосовувати разом із нематеріальними.

На противагу до мотивації працівників існує поняття «демотивація» – небезпечна «хвороба» для будь-якої компанії та колективу. Демотивація проявляється зниженням працездатності, активності, відсутністю ініціативи. Рух з більш високого кар’єрного рівня на нижчий рівень, несправедлива оцінка старань призводить до фрустрації (лат. frustration – невдача, обман), тобто розчарування, краху надій. Це небезпечний стан тривоги, а іноді навіть відчаю, тому керівник повинен запобігати появі таких настроїв в колективі. Байдужий працівник не приносить користі на роботі, зростає негатив до керівництва й колективу. Причин демотивації є багато, і для кожного колективу вони різні. Але особливо загрозливими є атмосфера неповаги та відсутності уваги зі сторони керівництва, несправедлива оцінка роботи працівника, ігнорування думки персоналу при авторитарному керівництві, відсутність перспектив кар’єрного зростання.

Працівник може бути незадоволений не тільки матеріально, а й психологічно. Такі демотивовані працівники часто звільняються з роботи.

Отже, кожен з нас потребує вірити в краще майбутнє. Нам потрібна мета, ціль, прагнення та можливість самореалізуватися. На шляху до досягнення своїх цілей та мрій ми можемо принести користь роботодавцю. Завданням ж керівництва є через ефективні стимули організувати високомотивовану команду, з якою будь-яка компанія, фірма чи організація зможе досягнути успіху.

 «Людьми не треба керувати. Їх треба направляти» (Пітер Друкер, «Завдання менеджменту в ХХІ ст.», «ManagementChallengesforthe 21 stCentury», 1999 р.)

Автор: Соломія Чир